Учнівська збірка віршів Суліковської Олени «Птах душі»

Поетичні здібності учнів на уроках

української літератури та в позаурочний час

(учнівська збірка віршів «Птах душі»)

Книга для читання

2020

Автор й упорядник:

Оленюк М. О.,  1978 р. н., учитель української мови і літератури, кваліфікаційна категорія «вища»

Суліковська О. Д., 2002 р. н., випускниця Головненського ліцею 2019 року

Анотація

У збірці зібрано поезії Олени Суліковської, учениці Головненського ліцею. Тонка лірика почуттів дає можливість заглибитися у внутрішній світ людини, а пейзажні мотиви розкривають неймовірну красу довкілля. Патріотичні вірші виховують найкращі риси: гідність, мужність, незрадливість, упевненість.

Книга розрахована на широке коло читачів.

Рецензія

на збірку поетичних творів

Олени Суліковської «Птах душі»

Словом можна ранити, а можна і вбити, бо воно має неймовірну силу впливу. А наші думки найповніше розкриваються через поетичне слово.

Саме через поезію ми проникаємо в найвіддаленіші куточки людської душі. Уроки української літератури, а також активна участь у літературних конкурсах сприяли розкриттю творчих здібностей учениці Головненського ліцею Олени Суліковської. Глибоко відтворити внутрішній світ людини, зануритися у красу природи намагається юна поетеса. Її проби пера засвідчують багатогранність мислення, неординарність, багатство словникового запасу. Тільки людини, яка напоює себе книгами, може сказати так:

Не лоскочи мене вечірніми тінями,

                                                Не всміхайся весняним бузком.

Вкрились думи мої срібним інеєм

І говорять мені в напівтон.

Вірші Олени за структурою та образною палітрою різні, але всі вони об’єднані надзвичайно потужною емоційністю.

Ти – парадокс. Оксиморон епохи.

  Терпка свідомість та іскра протесту.

         Яку ж наругу над тобою скоїв

         Лихий актор під маскою безчестя.

Або ж:

      Дощ...

                            Трепет повітря під звуки годинника

      Мелодійно шукає такт.

      Кожна секунда здається вибухом.

      Землю полоще вчорашня роса.

Особливої уваги заслуговують поезії про найріднішу людину – маму. Вони спонукають нас задуматися над своїм ставленням до батьків.

Безумовно, у поезіях можна помітити деякі ритмомелодійні недоліки, але не варто акцентувати на цьому уваги. Перед нами ж – проби пера дівчини, яка хоче поділитися своїм натхненням.

Вірші Олени Суліковської доцільно використовувати на уроках літератури рідного краю, на уроках образотворчого мистецтва, під час літературних вечорів.

Підсумовуючи, згадаємо вислів Сократа, який говорив про те, що в кожній людині є сонце, треба лише дати йому можливість світити.

Є великі сподівання, що юна авторка дозволить своєму сонцю і надалі сіяти. 

Рецензент:

Директор Головненського ліцею                              В. А. Задерей

Зміст

І. Вступ ….6 ст.

ІІ. Основна частина

1. «А хто ми?»

2. «Дощ…»

3. «Не треба, любий друже…»

4. «Моїй мамі»

5. «Там корабель пливе…»

6. «Мій холод - журба»

7. «Шепотілися сосни з березами»

8. «Відверто»

9. «Забриніло життя»

10. «Буяла весна»

11. «Легка, усміхнена, весела…»

12. «Забутий день»

13. «Театр»

14. «Не цілуй, місяченьку…»

15. «Не лоскочи мене вечірніми тінями»

16. «Птах душі»

Вступ

Кожна дитина неповторна. Вона приходить у цей світ, щоб творити своє життя, знайти себе: хтось здібний до музики, хтось хоче пов’язати діяльність із математичними розрахунками, а хтось розкриває перед нами загадковість поезії. Завдання вчителя – вчасно помітити обдарованих учнів і своєю педагогічною допомогою прокласти стежку до їхніх творчих здобутків.

Що ж таке обдарованість? Обдарованість – поняття загальної психології, високий рівень задатків, схильностей, свідчення високого рівня  інтелектуального розвитку індивіда. Обдарованість  важливо не тільки знайти, а розвинути.

Життя доводить, що в складних умовах, які постійно змінюються, найкраще орієнтується, ухвалює рішення, працює людина творча, гнучка, креативна.

Творчість проявляється на особистісному рівні, але це явище треба сформувати, стимулювати. І саме для розвитку творчих здібностей школярів важливою є роль учителя. Завдання педагога – управляти процесами творчого пошуку, іти від простого до складного.

«Якщо дитину з дитинства виховують на красі, на хороших книгах, якщо у неї розвивається схильність до переживань, захоплення красою, то навряд чи вона стане людиною розбещеною, безсердечною» (В. О. Сухомлинський).

І саме уроки української літератури покликані формувати найкращі якості людини, розвивати творчі задатки. Уроки літератури – це уроки пошуку істини, людинознавства, гуманізму. Учителеві потрібно стимулювати творчу уяву дитини, намагатися допомогти зрозуміти побачене, почуте.

Саме самостійне завдання з української літератури, таке, як скласти вірш, і допомагає побачити поетичний творчий потенціал учня.

Літературні поетичні спроби школярів – це розвиток інтелектуальної та емоційної сфери, внутрішнього світу. Дитина, яка сприймає життя по-своєму, у поезії, – творець краси і справедливості. Учитель літератури повинен сприяти такій атмосфері, де б дитина із задоволенням удосконалювала  свої поетичні здібності. Це не тільки індивідуальні завдання, а й участь у літературних конкурсах, олімпіадах. Саме правильна підготовка до них допомагає торувати дорогу до успіху. А успіх чи то в роботі, чи то в навчанні приносить радість, задоволення, спонукає до подальших досягнень. Творча перемога дитини обов’язково повинна стимулюватися. І таким стимулом співпраці вчителя та учня є збірка поезій «Птах душі» Олени Суліковської. Саме її проби пера представлені в цій роботі.

Призові місця на районних та обласних конкурсах, багата творча уява, образна пам’ять,неординарність мислення, індивідуальний стиль допомогли у виборі професії: Олена вступила до Чернівецького національного університету  імені Юрія Федьковича на факультет журналістики. Хочеться вірити, що дівчинка себе знайшла.

А ХТО МИ?

А хто ми в цьому світі? Пішаки?

Чи залишки низьких робочих мас

Із розумом «бідненьким», як в раба?

Мені поки що, друзі, невтямки.

Чи , може, в світі ми воротарі?

Чи Прометеї, що просвітлюють уми?

Чи, може, ми рожденні для боїв?

Чи, може, ми звичайні простаки?

А може, ми буремні патріоти,

Щоб рвати, рвати ланцюги

Старих надій,

Аби змінити їх на нові?

А може, ми… А може, ми поети –

Палкої вдачі сонячні співці,

Повсталих мас борці-очільники?

А може, нерозважливі аскети?

А може, ми інтелігенції сини:

Майбутні Хокінги, Франки та Айвазовські.

А може, усередині материки – озерця малі зовні?

А може, профанації людці?

***

Дощ…

Трепет повітря під звуки годинника

Мелодійно шукає такт.

Кожна секунда здається вибухом.

Землю полоще вчорашня роса.

Грім…

Знову і знову бурмоче Всесвіт,

Все так монотонно, що аж до крику.

Збоку тиснуть люди, а вгорі – небо.

День плавиться від дихання ницих.

Блискавка…

Тиша влилася в мене повністю,

Здається, що вона горить всередині.

Німі люди виють при місяці,

Мене оточують дикі перевертні…

***

Не треба, любий друже. То мана.

Не поспішай в бігу за пустоцвітом.

Не  обіймай. Ти не березова кора.

І не світи. Ти ж бо не місяць.

Літає промінь ген за небокрай,

Вилуплює на світ гарячий дзбанок.

І знову Бог світанок воскрешав

При крикові маленьких чайок.

Душа тріпочеться під стогоном пера,

Журба-вітраж, що не пускає світла.

В твоїй душі колишуть сни моря,

А там – немає навіть риби.

Не дихай небом світло-голубим,

Милуйся своїм , срібно-синім.

Не споглядай, як там троянда зацвіте,

Рости в собі квітучі самоцвіти.

МОЇЙ МАМІ

Твої коси голублять світанки  весни,

А вітер лоскоче косинку.

Жваві ноги танцюють у тінях роси,

Я в тобі пізнаю українку.

Ніжний гомін маленьких посріблених хмар

Звучить сяйвом блакитним із неба.

Десь стрибає повільно сонячний жар,

Та цей жар не від сонця – від тебе.

Я лелію так тихо маленький струмок,

Маленький струмочок у серці.

Та ні, я лелію вас, певне, обох –

Любов до життя і до тебе.

І в душі моїй відгомін є чарівний

Твоїх ніжних пісень колискових.

І горить у мені, як вночі смолоскип,

Смолоскип, що палає любов’ю.

І коли позіхає у присмерку день,

Ми сідаєм з тобою надворі.

І тоді не щебече уже соловей:

Тоді вже щебечуть розмови.

***

Там корабель пливе, одягнутий у вічність.

Зоря палає, ніби сонця небосхил.

Я закохалася у Всесвіту надійність

І заховала там магічних скрипалів.

А час, немовби вітер у колисці,

Напився солоду незвіданих світів.

Мені Космос шепотів  про небилиці,

Про існування фей, принцес, чарівників.

Казкова велич задрімає на тумані,

Вона сховається у тиші глибини.

Чи мусиш ти її пізнати? Я… не знаю.

Це зрозуміти можеш лише ти.

Пала вогонь в мені. Я вірю в казку,

І у Галактику, і в магію, в зірки.

Зроби ж мені, мій друже, щиру ласку:

Пливи зі мною в тому кораблі.

МІЙ ХОЛОД –ЖУРБА

Туман малює рукою осені,

Зішкрібає іржу дощем.

Ти не плач за минулими росами,

Не ховай своїх карих очей.

Хай розіллється сміх твій над зливами,

Хай мандрує в країну чудес.

І хай щастя бринить не хвилинами –

Хай лунатиме цілий оркестр.

Піднімися й відкрийся так світові,

Як неждано приходить весна.

Моя люба і недосвідчена,

Моя осінь. Мій холод – журба.

ШЕПОТІЛИСЯ СОСНИ З БЕРЕЗАМИ

Оця осінь надихає мене,

Оця осінь дише туманами.

І склада мемуари поет,

Як летять людські мрії зграями.

Сіре небо попросить пензля,

Домалює на хмарі сльозу.

І серед минучості цього сьогодення

Я покажу невловиму красу.

Ось заграла терція вечора,

Місяць шиє павутинкою сну.

Осінь спала трішки збентежено

На причілку хати, в саду.

Шепотілися сосни з березами,

Ніч леліяла в серці весну.

І розпинали мене, наче лезами,

Мрії про мрію, на жаль, не мою.

Ти прекрасна своїми світанками,

Коли небо в рожевій імлі,

Коли зорі сховались за фарбами,

А місяць… А місяць ще ні…

Що аж серце, ніби в ідилії,

Перейшло у свій власний затакт.

Я б дивилась на ніжний гнів Світязя

І заснула на його вустах.

 Там заплакав туман, ніби ріками,

Окрик чайки тужливо затих.

День ворушив ніби трохи повіками,

Хвилями Світязя дощик пробіг.

Шепотілися сосни з березами,

Ніч леліяла в серці весну.

І розпинали мене, наче лезами,

Мрії про мрію, на жаль, не мою…

ВІДВЕРТО

І твої очі, і усмішка…

Матусенько рідненька, нишком

Я напишу тобі листа

Відвертого, не просто так.

… Минають дні, роки, години,

Минає сон, і ніч мина.

Там, на вікні, дощу краплини,

А ти сидиш, сидиш сумна.

Кому ж не жаль минулих днів,

Безжурних, інколи грайливих,

Тих, вряди-годи, плинних мрій –

Таких солодких і таких журливих…

І в щасті, в горі і недолі,

В тривогах, в смутку і журбі,

Коли криниця сил пустує,

Моїм натхненням станеш ти.

Видніє стежка, стежка дому…

Дитинство линуло давно.

Засмійся, пожартуй зі мною,

Згадаймо, як це все колись було.

Ти намалюй мені палітру неба

І не дивись на гніт лукавих снів.

Я не завжди кажу, що люблю тебе,

Та допоможуть в цім мої листи.

***

Забриніло життя. Забриніло.

Буйний вітер наповнив думки.

З-під пера виринають рядки,

Які серце мені шепотіло.

Ти спитаєш, задля чого пишу

І для чого безкрайняя даль.

І в кутку стоїть темний рояль.

Я задумуюсь… Справді… Для чого?

Поезія як гавань моєї душі,

Куди прибувають сумні кораблі,

Щоб знов розказать таємницю мені.

І вкотре вже серце говорить: «Пиши!»

Поезія як широкії крила,

На яких мчу я до місяця схилу.

За океаном ждуть айсберга брили,

Та знову зорі з тобою зустріну.

Поезія як кольори веселки

З ніжними нотками кмину,

Як пелюстка троянди в долоні.

Не сумуй. Я ніколи тебе не покину.

***

Буяла весна. Сміялися квіти.

Бриніли пташині пісні.

Відгукнулась луна, розмовляючи з світом.

І сонечка промені ткались ясні.

Боролись вітри, розриваючи хмари. 

Майоріли степи навесні.

Красувались під небом дуби-звитяги –

Неначе це все уві сні.

А я милувалась, бо вкрила світ ніжно

Зелена одвічна краса.

Та й засміялась. Небеса засніжились,

І наповнились ріки сповна.

Побачила: рвались крізь пута міцнії

Струни журби навесні.

Їх я прогнала на води глибокі

І просто раділа красі.

***

Легка, усміхнена, весела,

Тендітна, ніжна, говірка.

Летить, біжить, стриба по селах,

Поп’є водиці із струмка.

Подивиться на свою вроду…

Сова із дерева зліта,

Весни не бачивши ізроду.

І соловейко щебета.

Дивлюсь на поле, на дорогу…

Душа летить, душа співа.

Весна ступає на пороги –

І хочеться уже тепла.

Забутий день

Забутий день мого видіння.

Моє життя – забуті сни.

Ти повернув мені надію,

І я згорю, згорю без слів

Ти поверни, верни мій голос –  

Тендітний, тихий передзвін.

Я вільна стану перед Богом.

У сум очей моїх повір.

Вже, замість серця, виріс камінь,

Замість журби, почався бій.

У сутичці оцій нещадній

Уже не я, а справжній звір.

Я прагну волі і свободи,

А проти мене йде закон…

Та вже не пропущу нагоди

Потрапити у твій полон.  

Я витрачу життєві сили. Нехай…

Та йду наперекір.

Вже поряд стогнуть сни-могили,

Але дістанусь берегів.

Я пам’ятаю цю подію,

Коли ввірвався в сірі дні

Забутий день мого видіння.

Моє життя – забуті сни.

Театр

Я створила ілюзію,

обманну ілюзію.

Такі чесні пародії…

Повільно одужую.

Усі маски вже зірвано,

без театру обійдемось.

Ось і стали чужими ми.

Байдужість як прийняте.  

Усі ролі розібрані

гіркою реальністю.

Наш світ як екзамени.

Не обійтись без тривожності.

Можливо, неправдою,

Можливо, і кривдою

Вибирали ті ролі ви,

як душі злиденнії.

Всі люди цінуються

грошима, монетками.

Ось і стаємо поволі

маріонетками.

***

Ох!  Не цілуй, місяченьку,

Не люби мене хижим туманом.

Променадами зір я мовчу уві  сні…

Що це сталось? Що сталось між нами?..

Не малюй нових днів, а скажи…

Не  мовчи білолицими хмарами.

Не мовчи напівусміхом днів.

Я прошу: розкажи, чи треба мені,

чи треба нам знати,

чи ні?..

***

Не лоскочи мене вечірніми тінями,

Не всміхайся весняним бузком.

Вкрились думи мої срібним інеєм

І говорять мені в напівтон.

Пахне небо рожевими мріями,

Вітер носить даремні слова.

Плаче день над людьми непотрібними,

Без амбіцій, з покірністю пса.

Залишають сліди «непомічені»,

Помирають в безглуздім огні.

І живуть собі, покалічені,

Пливучи в одинокім човні.

Знов спішать безцензурні висновки.

І я вкотре міркую: «Fiat».

Вабить небо перлинами-крилами,

Ховає усмішку презирливо час.

Залишають сліди «непомічені»,

Помирають в безглуздім огні.

О, як мало людей некалічених,

О, як мало людей «живих»… 

Птах душі

             Василю Семеновичу Стусу

«Ярій, душе. Ярій, а не ридай».

Палай, гори, але, прошу, не гасни.

Твоя поезія, висока і жива, 

Як та зоря, тріпоче на світанні.           

Ти – парадокс. Оксиморон епохи.

Терпка свідомість та іскра протесту.

Яку ж наругу над тобою скоїв                 

Лихий актор під маскою безчестя…

Складні часи. І ти стояв, як воїн,

Попри суди й заслання, КДБ.

Ти не харциз і не ховався в нори.

Ти – патріот, а це – понад усе!

А ті вірші… Їх розстріляли… Вбили!

Ті немовлята правди, вірності, краси.

Ті міріади душ поезії точили

Бацили прорадянської мети…

Заходить сонце… Й завтра буде вчора.

Гірка іронія скалічених віків.

За що ж синам Вкраїни стільки болю?!

Мовчить птах нації. Птах сили. Птах душі.