"ГАВАНЬ МОЇ ДУШІ" Олена Суліковська

ГАВАНЬ МОЄЇ ДУШІ

Суліковська О.

2017 рік

***

Забриніло життя. Забриніло.

Буйний вітер наповнив думки.

З-під пера виринають рядки,

Які серце мені шепотіло.

Ти спитаєш, задля чого пишу

І для чого безкрайняя даль.

І в кутку стоїть темний рояль.

Я задумуюсь… Справді… Для чого?

Поезія як гавань моєї душі,

Куди прибувають сумні кораблі,

Щоб знов розказать таємницю мені.

І вкотре вже серце говорить: «Пиши!»

Поезія як широкії крила,

На яких мчу я до місяця схилу.

За океаном ждуть айсберга брили,

Та знову зорі з тобою зустріну.

Поезія як кольори веселки

З ніжними нотками кмину,

Як пелюстка троянди в долоні.

Не сумуй. Я ніколи тебе не покину.

***

Буяла весна. Сміялися квіти.

Бриніли пташині пісні.

Відгукнулась луна, розмовляючи з світом.

І сонечка промені ткались ясні.

Боролись вітри, розриваючи хмари.

Майоріли степи навесні.

Красувались під небом дуби-звитяги –

Неначе це все уві сні.

А я милувалась, бо вкрила світ ніжно

Зелена одвічна краса.

Та й засміялась. Небеса засніжились,

І наповнились ріки сповна.

Побачила: рвались крізь пута міцнії

Струни журби навесні.

Їх я прогнала на води глибокі

І просто раділа красі.

***

Легка, усміхнена, весела,

Тендітна, ніжна, говірка.

Летить, біжить, стриба по селах,

Поп’є водиці із струмка.

Подивиться на свою вроду…

Сова із дерева зліта,

Весни не бачивши ізроду.

І соловейко щебета.

Дивлюсь на поле, на дорогу…

Душа летить, душа співа.

Весна ступає на пороги –

І хочеться уже тепла.

Забутий день

Забутий день мого видіння.

Моє життя – забуті сни.

Ти повернув мені надію,

І я згорю, згорю без слів

Ти поверни, верни мій голос –

Тендітний, тихий передзвін.

Я вільна стану перед Богом.

У сум очей моїх повір.

Вже, замість серця, виріс камінь,

Замість журби, почався бій.

У сутичці оцій нещадній

Уже не я, а справжній звір.

Я прагну волі і свободи,

А проти мене йде закон…

Та вже не пропущу нагоди

Потрапити у твій полон.

Я витрачу життєві сили. Нехай…

Та йду наперекір.

Вже поряд стогнуть сни-могили,

Але дістанусь берегів.

Я пам’ятаю цю подію,

Коли ввірвався в сірі дні

Забутий день мого видіння.

Моє життя – забуті сни.

Театр

Я створила ілюзію,

обманну ілюзію.

Такі чесні пародії…

Повільно одужую.

Усі маски вже зірвано,

без театру обійдемось.

Ось і стали чужими ми.

Байдужість як прийняте.

Усі ролі розібрані

гіркою реальністю.

Наш світ як екзамени.

Не обійтись без тривожності.

Можливо, неправдою,

Можливо, і кривдою

Вибирали ті ролі ви,

як душі злиденнії.

Всі люди цінуються

грошима, монетками.

Ось і стаємо поволі

                                                           маріонетками.